?

Log in

Время уходит [entries|archive|friends|userinfo]
igordaily

[ userinfo | livejournal userinfo ]
[ archive | journal archive ]

(no subject) [Jul. 22nd, 2016|04:11 pm]
igordaily
уважаемые читатели моего ЖЖ!

настоящий журнал содержит результаты моих литературных экспериментов, поэтому любое буквальное его восприятие может привести к непониманию и еще худшим последствиям.
тем, кто не уверен в своей способности к различению, читать этот журнал не рекомендуется.
Link59 comments|Leave a comment

Не родившийся [Mar. 3rd, 2015|02:08 am]
igordaily
Он сидит под бруствером, курит, смотрит в небо, между оборванными проводами и расщепленными ветками.
«Что делать, если опоздал с рождением – лет эдак на четыреста? Ходишь по миру между могилами друзей, с которым так и не случилось подружиться. Слушаешь песни – об их славной смерти... Грустно.
С тех времен остались только замки, крепости, церкви. Домов не осталось. Лишь молитвы и битвы. Как жил изо дня в день – и не вспомнишь, древняя повседневность испарилась, истлела.
Миллионы других людей теперь ходят тут, другой народ. В них узнаешь копии своих друзей, копии своих возлюбленных, самовоспроизводящиеся через поколения – но только глянь им в глаза, а там уже обитают другие души, совсем иные желания и мысли.
Они как дети тебе, ты не можешь в них влюбиться по-настоящему, потому что они тебе как дети.
Ты не можешь с ними подружиться во всю силу – просто не успеваешь; нынешнее время утекает сквозь пальцы, как вода, оно сейчас жиже воды, нынешних времен не хватает ни на что.
Камням столетия – миг, следы, земля, поросшая травой, горы, стук копыт, эхо. В степях, где летели их кони, свистели стрелы твоих друзей – асфальт новых дорог, лесополосы, ДРГ, растяжки.
Мир пуст – ты один в нем, аж гулко, как в пустой квартире. Мир полон чужими, милыми детьми.»
Бросает окурок, тушит, берет автомат. Уже стемнело, уже начинается. Вдали слышен рокот моторов, на правом фланге заговорил ДШК. Он берет автомат, пристраивается и начинает стрелять навесом – туда, где под терриконом, наверное, еще проходит дорога.
Link3 comments|Leave a comment

Файл Малюти Скуратова [Nov. 8th, 2014|11:43 pm]
igordaily
Десятиліття царствування Сатани, хвилі великих злочинів минулого деформують наш сповитий споживчою рекламою дрібний світ. З масних очиць дрібного чортовиння, обраного за мажоритркою, інколи проблискує інфернальний вогонь. Десь поміж нами ходить невидимий Малюта Скуратов чи прокуратор Єжов, напівпрозорий привид Арбузова блукає дощовими ночами, шукаючи втілення (його кабінет, до речі, до сих пір недоторканий); в глухих кабмінівських підвалах можна зустріти ще живого, вкритого павутиною кадебіста.
Без жартів – я зустрічав, повірте.
Все дуже просто. Суспільство схоже на жорсткий диск. Файли (форми суспільного ладу) стираються, але мінімально освічена людина знає, що зазвичай файл лише отримує від операційної системи мітку, що він видалений.
Але файл не помирає. Скоріше - засинає.
Справжнє видалення – кропітка та інтелектуальна робота. Щоб повністю стерти файл з жорсткого диску чи флешки, зробити повністю неможливим його відновлення спеціальними засобами, потрібна окрема програма, яка, як я здогадуюсь, багаторазово перезаписує інформацію на відповідних секторах чи творить інші форми екзорцизму.
В іншому випадку файли будуть тихенько лежати у сміттєвому кошику і чекатимуть на свій час.
Так і з суспільним ладом. Формально змінені «заголовки» створюють видимість змін. Але основна маса звичних взаємодій між людьми, «понятія» - неформальних кодекс взаємин – лишаються незмінними.
Аналогія з комп’ютерним файлом неповна, бо операційна система як би не помічає видалений файл. В соціумі «видалені файли» є ніби напіввидаленими, тобто постійно відчуваються у реальності та впливають на неї, хоча вже не такі помітні. Можна привести іншу, просторову аналогію– сталінський режим 30-х чи януковчський 2010-2013 го – це такі собі створені пустоти, форми в суспільного ладу, котрі, будучи навіть прибраними, весь час намагаються формувати процеси в країні. І дуже легко можуть повернутися в повній силі.
Link3 comments|Leave a comment

БРЮССЕЛЬ [Apr. 9th, 2014|12:47 am]
igordaily
Люди плавают в зеленоватом пиве за окнами баров-аквариумов, глядят круглыми глазами, изо всех сил стараясь вспомнить свои имена. Каменные святые с церквей смеются с их жизненных планов, потому что рядом мощно, как солнце, сияет будущее - оно сильнее любого, самого изощренного ума.
Армия самых ненужных мире вещей заняла оборону за витринами. Чучела рыб, чучела женщин, чучела готических соборов, нацеленные в небо своими костями - белыми, обглоданными дождями.
Остроносые храмы, как космолеты, стоят заряженные и целятся в небо; демоны торчат из них, как сопла двигателей.
Ящики для раздельного сбора отходов лают своими пащами на незнакомцев, ночью на остановки выходят ждать транспорта толпы мешков со строительным мусором.
По площади идет она - со свитыми в священные свитки волосами. Город смывает с нее верхние слои, она тает, как мыло или как конфета - внутри, как оказалось, небесный кондитер начинил ее тоской; она ничто, кроме тоски, необъяснимой, предвечной, моей.
Link3 comments|Leave a comment

Тіні забутих редакторів [Nov. 18th, 2013|08:43 pm]
igordaily
Щодо Віталія Сича та Кореспондент. Коли у серпні я мотав свій міліметровий строк, мене сокамерники та охорона питала, наприклад: «Сім’я купила Кореспондент, то що, він уже не той?» (Людей уявного «соціального дна» цікавить ринок ЗМІ).
Я їм відповідав: поки головним редактор Сич – будьте споко. Віталік - він з гнізда Джеда Сандена, у котрого все ж була, хоча і своєрідна, повага до журналістів і журналістських стандартів. Віталік (на його щастя, я вважаю) ніколи не працював в «звичайній» українській пресі і не знає, що таке заказуха чи розпорядження власника, котре йде в розріз з журналістським сумлінням.
Зараз, у еру суцільного охріменка, це звучить як хахаха, а для мене це виглядає так, що лангол’єри їдять останні острівці, де волю думки можна суміщати з гідним соціальним статусом, з «ринком». Кореспондент був класичним дзеркалом українського середнього класу – як справжнє дзеркало, мав у собі ту ж наївність, що притаманна даному класу – і власне, повторив долю середнього класу.

P.S. З Віталіком пропрацював 2 роки життя, багато чому навчився. Це була перша моя керівна посада у житті, і найдовший строк роботи на одному місці, багато яскравих колег і суворих дедлайнів у ніч з середи на четвер. Звичка мало спати у цю ніч переслідувала мене ще довго.
Link8 comments|Leave a comment

(no subject) [Nov. 11th, 2013|11:09 pm]
igordaily
Колись у мене була звичка – давно, у дитинстві ще – звичка сумувати під зорями. Зорі казали: все мине, що дороге людині – дерева, з чиїх плодів зростало її тіло, літо, котре бронзовило її шкіру, її батьки, її діти. За дивним збігом, голос зірок був найсильніший тоді, коли кінчалося літо – небо ронило сльози-метеорити на людські, щойно викопані від картоплі городи; я ходив городом од дерева до дерева, тулився щоками до сухої кори, в кронах клубочились тихі тіні.
Про що я сумував – чи про це можна розказати?
Печаль і краса – близнюки. Вслухайтеся у найпрекраснішу мелодію – вона сумна.
Потім, коли я закохувався – я закохувався у жінок-трагедій. І як тільки трагедія припинялася, моє серце переставало завмирати.
Зараз я ходжу під зорями, по містку над морем, звідки моя дитина вперше стрибнула, де вперше я допоміг їй перебороти страх. Зараз тут пустка і холод, так, як ніби я гуляю по майбутньому – де мене вже не буде, а моя дитина перестане бути дитиною. Здається, що це не я сумую – сумують камені містка, що, будучи німими, не можуть розказати про дитяче щастя, котре бачили.
Link6 comments|Leave a comment

Море [Nov. 10th, 2013|08:39 pm]
igordaily
Неправда, коли кажуть «море живе». Насправді саме життя є підвидом моря. Коли шторм, то неправильно казати, що море гнівається, чи що океан розлютився. Насправді кілометри водної товщі перебувають у льодяному спокої, і навіть 12-бальний шторм є лише непомітним мерехтінням на поверхні. 10, 20, 50 метрів хвиль – це дрібниці, знизу непорушним оком дивляться кілометри глибини; нота, що вони її співають – протяжна і незмінна протягом тисячоліть.
Лише тут, на суші, ми пізнали, що є життя і не-життя. Це тут, на суші, є тепле тіло і навколо нього – порожнеча, майже вакуум, заповнений молекулами газу. У морі ж межа між тілом і навколишньою матерією умовна. По обидві сторони від шкіри тамтешніх мешканців – солонувата рідина, з одного боку – як у тюремних камерах, вона ув’язнена у клітинах, з іншого – у вільному, нестримному потоці, обіймає планету з усіх сторін, навіки у неї закоханий океан.
Link1 comment|Leave a comment

СУХОЛУЧЧЯ [Oct. 21st, 2013|12:57 pm]
igordaily
Загалом Київщина, котра північна, справляє на мене гнітюче враження. Мені здається, що дух предвічного кріпацтва так і не залишив прогірклі хати та блакитні селянські очі. Темна тінь Чорнобиля і Білорусі маячить десь поряд – хащі, трясовини, залиті луки, цілорічна осінь, що струменіє з півночі з-за колючого дроту і трипроменевих знаків ядерної небезпеки. Крихка земля, котру ледве тримає трава і коріння дерев, без каменю; земля не може бути опорою, бо вона або вогка і слизька, або сипуча, як пісок; хати тримаються за неї з останніх сил, паркани і будки сараїв негайно косяться й падають.
У навколишніх селах, навколо славних могил повстанців, літає сизим туманом дух зради, дух стукачєства. Ховаєш машину в лісі, наступного ранку СБУшник глумливо розказує твоєму товаришу, де і коли ви з ним ходили лісами.
Якийсь каток, тисячу років тому, прокотився цими рівнинами. Колись тут були гори, проте завойовники зрівняли їх із землею, каток втрамбував людей по пояс у землю – кріпацтво, земля тримає міцно, земля – безжальна п’явка, блискавично висмоктує з жил кохання і вино, радість і горе.
Про ті події не розкаже нам історія, розкажуть хіба що невиразні слова пісень, каток недоступний знанням вчених і розумінню народу, ніби тисячі гіпнотизерів попрацювали з людьми, і ті забули минуле, а потім – померли; їх діти тепер думають, що земля, котра тримає їх ноги, оці ліси без радості і болота без надії – це було споконвіку і буде до Страшного суду, вони не знають, що це вже і є меблі Судового кабінету.
Link8 comments|Leave a comment

МОВА [Oct. 8th, 2013|01:05 pm]
igordaily
Моє мовне життя схоже на зебру. До трьох років, поки я спілкувався з батьками та дідусями-бабусьми, я був стовідсотково україномовною дитиною. Потім я пішов у борщагівську середню школу. Там я став переважно російськомовним. Точніше, діяла модель, за якої повсякденне спілкуванні між однолітками відбувалося російською, а з батьками я, як і значна частина моїх однокласників і друзів, говорив по-українськи. Російська була мовою вулиці, мовою мого покоління, а отже, з нею асоціювалося усе модне і сильне.
Ситуацію суттєво не змінило і навчання в національно просунутому ліцеї. Світла полоса наступила лише у Могилянці, де більшість студентів була з україномовних місць, кияни там були у меншості, до того ж, частина з них була свідомо рідномовною. Там моя «повсякденна» знов стала українська.
Але як тільки я прийшов у ділову журналістику, знов напав російський період. Це більше стосувалося вже робочої мови, на якій пишеш. Проти цієї тенденції я повстав на п’ятий рік журналістської кар’єри і успішно вніс свій вклад у розвиток української мови, заснувавши перший бізнесово-аналітичний україномовний сайт «Економічна правда».

Звісно, такими речами повагу у деяких реєстрових націоналістів не заслужиш. Не-репресивне просування української мови не є політично перспективним;)
Link19 comments|Leave a comment

Велике/мале [Oct. 6th, 2013|12:02 am]
igordaily
Найбільший контраст останніх місяців – це тюрма середині і тюрма ззовні.
Зсередини тюрма здається величезною і безкрайньою. Твоя камера – твоя країна, ти з цікавістю вивчаєш її закоулки, щоразу знаходиш багато нового серед подряпин на стінах, оглядаєш випадковий орнамент фарби на суворих меблях, дивишся, як свого часу текла по металу ця предвічна магма камери, уявляєш людей, котрі фарбували і монтували те, що тепер – твій цілодобовий пейзаж.
Ця країна запекло противиться вивченню, вона бідна на кольори, умисно створена в одноманітних, мишиних тонах, спеціально для того, щоб оку і думці не було за що зачепитися, щоб приглушити свідомість, вигнати з людського тіла дух пекельно нудною картиною.
Прогулянки –подорожі закордон, фантастично цікаві та повні пригодами, хоч і декілька раз на день тюремники – іноземні поневолювачі, інші поверхи – як інші континенти.
Космос – щілинка у вікні, у котру залітають багатократно відбиті промені сонця, звідки приходять запахи і звуки життя, тепер для тебе так неприродно живого.
Коли за кілька тижнів після звільнення я повернувся шукати місце свого утримання у відповідний район, то довго не міг знайти його. Зовнішній вигляд місця позбавлення волі був зовсім не тим, яким воно мені уявлялося – будівля виявилася невеличкою, плюгавенькою, закрита парканом і дротом територія навколо неї – тісною і напівзанедбаною, як двір старенької сільської бабусі-пенсіонерки.
Світ від нас затуляють фантастично дрібні речі.
Link2 comments|Leave a comment

navigation
[ viewing | most recent entries ]
[ go | earlier ]